Володимир Нечаєв: “Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з’являвся”

Останнє інтерв’ю легендарного капітана Чорноморця. Автор В’ячеслав Кульчицький. Матеріал взятий з сайту ua-football.com

Для футбольної Одеси ім’я Володимира Нечаєва є уособленням відданості своїй улюбленій справі, якій він присвятив левову частку свого життя. У 70-і роки минулого століття у рідному місті його однаково любили вболівальники обох команд – як “Чорноморця”, так і СКА. Це ж саме можна сказати і про виступи Нічки, як називали його у Південній Пальмірі, у ташкентському “Пахтакорі” та нікопольському “Колосі”.

БЕЗКОШТОВНИЙ ТОВАР ДЛЯ КОРОЛЯ ПРИВОЗУ

– Якось відомий по виступах у 80-х роках в складі “моряків” Віктор Пасулько мені розповідав, що деякі продавці на ринку “Привоз” з футболістів “Чорноморця” відмовлялися брати гроші. У сімдесяті було так само?

– Тоді вони не те що відмовлялися, а навіть самі приносили продукти тобі в сумку! Нам було дуже незручно, тому намагалися все ж розплатитися. Але з боку продавців могла бути кровна образа, якщо ти пропонував взамін гроші. Зокрема, так було в м’ясному ряду. Там можна було вибрати все, що ти хочеш. Тепер, до речі, всі м’ясники з “Привозу” – в Америці. Хто – живий, хто – ні. Те ж саме було і там, де торгували соліннями, молочними продуктами. Підходиш, бувало, спробувати квашену капусту, як тут раптом з’являвся чоловік, який кричав продавцям: “Не здумайте брати у них гроші – це футболісти “Чорноморця”!”. Крім капусти можна було вдосталь накуштуватися сиру, бринзи або ще чого-небудь з молочного – і, дивись, уже й поснідав (сміється).

– Вас обдаровували тільки після вдалих матчів?

– Природно, що коли ми програвали, то на “Привозі” ніхто не з’являвся. І не тільки на “Привозі” – ніде! Як зариєшся десь неподалік від будинку на пляжі, так там і пропадаєш. Бувало, що цілий тиждень на показувався в місті. Нітрохи не перебільшую, повірте – тиж-день! Їздив тільки на тренування. Зате коли вигравали, то по тому ж “Привозу” йшов, немов король! Втім, вболівальницька любов виявлялася не тільки на знаменитому ринку, а всюди. Варто було мені, наприклад, вийти з дому на 9-й станції Великого Фонтану, як таксисти мчали наввипередки – хто швидше під’їде. Ще й лаялися між собою, хто буде везти “Нічку” (посміхається). Що й казати, повага до футболістів в ту пору була великою, і ми це відчували. Як і відчували величезну відповідальність. Але як тільки ми програвали, відразу ж згадувалася приказка “Від любові до ненависті – один крок”. Вболівальників же не обдуриш. Одна справа – коли ти віддаєшся повністю грі і програєш гідно, а зовсім інше коли до своїх обов’язків ставишся без належної відповідальності. За час, проведений в “Чорноморці”, я не пам’ятаю, щоб ми грали стоячи або лежачи, не борючись. Не було такого! Після гри з будь-яким суперником – будь то київське “Динамо” або московське “Торпедо” – завжди йшли з поля подертими, з купою синців і подряпин.

Володимир Нечаєв: Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з'являвся - изображение 1

– Час, проведений в “Чорноморці”, напевно згадуєте з особливою теплотою?

– Безумовно! Коли таке було, щоб в Одесі не говорили про “Чорноморець”? Варто лише приїхати в рідне місто, сісти в машину і заговорити про Одесу, як розмова так чи інакше зводиться до обговорення справ в команді. Раніше було ще крутіше: ти тільки заїкнися про “Чорноморець” – і навколо тебе відразу ж утворювався натовп.

АВТОМОБІЛЬ “ВОЛГА” І ПУТІВКА В ТАШКЕНТ

– Що за історія була з розподілом автомобіля “Волга”, на який було відразу кілька претендентів?

– У ній були задіяні люди, прізвища яких я називати не буду – деяких з них вже серед нас немає. Двоє з претендентів домовилися, що хто б не витягнув жереб, виручені після її продажу гроші вони поділять порівну. Але як тільки один з них взяв участь у процедурі, то сказав: “Нічого продавати не буду. Я виграв – і крапка”. Після цього в команді почалися чвари, відносини в колективі відразу ж погіршилися. Ця ситуація якраз припала на період, коли турнірні справи у “Чорноморця” йшли не кращим чином. Якось недобре все вийшло.

– У серпні 1979-го на перехід в “Пахтакор” швидко погодилися?

– Без будь-яких вагань. Відразу поїхав. Про те, що ташкентська команда розбилася, дізнався сидячи з хлопцями на матчі дублюючих складів “Чорноморця” і ростовського СКА. Після цього до нас на тренувальну базу приїхав хтось із високопосадовців і сказав, що є прохання з Ташкента і Федерації футболу СРСР допомогти “Пахтакору” кадрово.

– Все залежало від бажання того чи іншого футболіста?

– Ні. Олегу Базилевичу, який тренував в ту пору “Пахтакор” і уникнув авіакатастрофи, запропонували сформувати команду на свій розсуд. Він склав список бажаних кандидатур, після чого по різних містах були розіслані гінці. Свого часу Базилевич запрошував мене в “Шахтар”, тому його інтерес до моєї персони був не випадковий. Давши згоду, я відразу ж поїхав на першу гру оновленого “Пахтакора” в Єреван.

– Правда, що в той час в ташкентській команді платили великі гроші? Кажуть, в принциповому суперництві з “Кайратом” з сусіднього Казахстану кожному гравцеві по 700 рублів преміальних за перемогу можна було отримати, а за виграш у московських команд – по 500 …

– Дійсно, так воно і було. За “Кайрат” іноді і більше давали – все залежало від турнірного становища і гостьового статусу матчу. Коли Узбекистаном керував Шараф Рашидов, кошти на потреби “Пахтакора” надходили з партійної скарбниці республіки. Грошей в Ташкенті, столиці бавовняної індустрії, була неміряна кількість.

Володимир Нечаєв: Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з'являвся - изображение 2
Перед матчем “Пахтакора” проти “Динамо” Тбілісі, в якому Володимир Нечаєв забив переможний гол

– Яка у вас була зарплата?

– Що й казати, в фінансовому плані добре було в Ташкенті. Офіційна зарплата у мене була невелика. В основному все вручали в конвертах – суми-то були чималі. У готель “Інтурист”, де я жив в Ташкенті, могла приїхати група уболівальників і залишити конверт з тисячею рублів. Приїжджали блатні, друзі мого земляка і вмілого картяра Толіка Лисаковського, який грав в “Пахтакорі” шістьма роками раніше. Серед них був картковий “катала” Тайванчик, знаменитий нині Алімжан Тохтахунов. Вони теж привозили гроші. А от що найбільше вразило, так це побачене на перших чотирьох домашніх матчах сезону 1979 року. Біля кожної трибуни 55-тисячного ташкентського стадіону проходив чоловік з мішком, який передавав його по рядах. Узбецькі вболівальники клали в мішок різні купюри – хто 3 рублі, хто 25, а хто і 50. Набиралась величезна сума. Всі набиті під зав’язку мішки зносилися в одне місце, після чого гроші роздавали сім’ям загиблих футболістів. До трагедії люди поставилися щиро, переживаючи всією душею.

КИЛИМИ І ЗОЛОТО ВІД ЩЕДРИХ УЗБЕКІВ

– Ходять легенди про індивідуальні призи, які вручалися кращим гравцям матчу або авторам голів.

– У Ташкенті мені вручили “Волгу-ГАЗ-24 “. Правда, не просто вручили, а за держціною і без черги. А післяматчовими призами кращих гравців регулярно обдаровували. Дорогі золоті прикраси для узбеків не проблема. Могли вручити золоті ланцюжок або перстень. А ще величезний килим ручної роботи, що в ту пору вважалося дефіцитом. Для узбеків же такий виріб був показником великого багатства. Якось привезли в подарунок два килими – а ти потім думай, що з ними робити. Добре, що в Ташкенті я встиг обзавестися друзями. А у них по дві-три сім’ї – вони ж багатоженці. От їм і віддавав. А ще сім’ї загиблого Володі Макарова, мого колишнього партнера по “Чорноморцю”.

– Збір коштів для сімей потерпілих у катастрофі футболістів довго тривав?

– Близько року. Потім все поступово зійшло нанівець, адже рідних і близьких загиблих Ташкент забезпечив максимально.

– Деякі матчі в Ташкенті призначалися на третю годину дня. Чи не для того, аби взяти суперника тепленьким?

– Так, були ігри в денний час. Якщо в літню пору, то спека в цей час стоїть неймовірна. Сідаєш в автобус, щоб їхати на тренування або гру – і м’яке місце буквально прилипає до сидіння. Та що там “прилипає” – на ньому залишаються опіки ! Усюди так жарко, що автобус навіть в тінь ніде заховати. Ми до спеки вже якось звикли, адже постійно тренувалися в таких умовах. А от суперникам було гірше. Наприклад, для футболістів з Ленінграда, де завжди прохолодно, виїзд в Ташкент щодо кліматичних умов був важким випробуванням. Приїжджають вони в узбецьку столицю – а там плюс 40-50! А на сонці і всі 60. В ході матчу часто бувало, що спочатку перевагою володіли гості, а потім команди попросту зупинялися, “лягали”. Грати їм було неможливо. Нерідко це грало на руку “Пахтакору”. Хоча в тому, що ташкентці нерідко досягали позитивних результатів, був ще один серйозний фактор – відгомін трагедії. Не буду стверджувати, лише поділюся своєю думкою. Можете собі уявити, з яким настроєм в перший рік після катастрофи виходила на поле команда суперника. Спортивної злості не було – швидше, була поблажливість. Приїжджаючи в Ташкент, футболісти їхали на цвинтар вшанувати пам’ять загиблих пахтакорівців і переймалися тією загальної скорботою. Природно, це мимоволі накладало відбиток на їх моральний стан перед грою. У той трагічний сезон 1979 року “Пахтакор” виступив гідно, посівши в підсумку дев’яте місце. Вдома ми обігравали такі команди, як тбіліське “Динамо”, “Зеніт”.

Володимир Нечаєв: Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з'являвся - изображение 3

– Базилевичу тоді вдалося сильний склад зібрати?

– В “Пахтакорі” контингент тоді підібрався що треба: динамівці Церетелі з Тбілісі, Якубик з Москви, Василевський з Мінська, Соловйов з московського “Торпедо”, Бондарєв з ЦСКА, Глушаков із “Спартака” та інші. Всі хороші хлопці і кваліфіковані футболісти.

– Узбецький плов готувати навчилися?

– Навчився. Секрет його приготування передала дружина Володі Макарова, яку я добре знав ще за часів виступів її чоловіка в Одесі. У їхній родині, де підростала донька, я часто бував у вільний час. Плов у мене ніби непогано виходив. Правда, давно не готував – зараз цим дружина займається. А взагалі з приводу узбецької кухні ось що скажу: те, що готують у нас, не йде ні в яке порівняння з приготованим у Ташкенті. Нещодавно в Одесі я вирішив спеціально купити самсу, щоб спробувати і оцінити схожість.

– Ну і як?

– Знаєте, це все одно що їсти спочатку ікру, а потім солідол. Самса одеська аж надто сильно відрізняється від ташкентської.

МАШИНА ЗА ТРИ МІСЯЦІ

– В Нікополь ви перебралися в тридцять років – зрілому за футбольними мірками віці. Що привернуло вас у команду з провінції?

– Потрібно було десь догравати, а тут якраз варіант з “Колосом” виник. Все вирішив дзвінок його наставника Володимира Ємеця. Він запропонував допомогти його команді. Я погодився. Хоча було запрошення попрацювати на теплоході “Одеса”, який мав свою футбольну команду. Вона навіть була чемпіоном світу серед суден. Однак цей варіант відклав на потім, вважаючи, що після виступів в “Колосі” переберуся на “Одесу”. Але виїхавши в Нікополь, грав там протягом трьох сезонів. А після цього мене запросили тренером в “Чорноморець”. Так що походити в рейси не довелося. Зате це вдалося дружині.

– Про “Колос” в ту пору говорили багато. Легко сказати, всього за шість років нікопольці пройшли шлях від колгоспної команди до першої ліги чемпіонату СРСР …

– Все це завдяки керівникам Нікопольського району. Перший секретар райкому партії Остапченко, Царство йому небесне, був сильним фанатом футболу. З його легкої руки був створений міжколгоспний спортивний клуб, який був єдиним в країні. “Колос” в ту пору був своєрідною збірною України. Та що там України – збірної Радянського Союзу! Кого тільки в Нікополі не було – і литовці, і москвичі, і кияни, і одесити, і донеччани! Багато з них в “Колосі” закінчували кар’єру, хоча гравців молодших теж вистачало. Цей склад міг навіть до вищої ліги увійти.

– Домашній матч із “Жальгірісом” в кінці сезону-1982, коли “Колос” був за крок від завоювання путівки в еліту, пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, звичайно! 1:1 зіграли. До цієї гри вільнюсці йшли на першому місці, “Колос” – на другому. Якби ми виграли, то вийшли б у вищу лігу. Але нас туди просто не пустили: де це бачено, щоб команда з якогось аграрного сектора грала у “вишці”!

Володимир Нечаєв: Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з'являвся - изображение 4

– Судді постаралися?

– Природно. Ми знали, що нас будуть “вбивати”, але перед грою хлопці між собою вирішили: а давайте-но ми наробимо галасу – виграємо у “Жальгіріса”. На жаль, не вийшло. Хоча нам це було під силу. Але, мабуть, здоровий глузд в останній момент зіграв свою роль. Тренери ж бігали по брівці, немов заведені. Напруга була – будь здоров! Тут і до інфаркту недалеко.

– У “Колос” протягом багатьох років їхали футболісти з різних клубів рангом вище. Вабили матеріальні умови?

– Абсолютно вірно. Вони були на рівні команд вищої ліги. Взяти, наприклад, донецький “Шахтар”, гравці якого отримували спеціальні доплати. У трудовій книжці вони значилися шахтарями, а зарплата у представників цієї професії по тим часам була великою – по 300-500 рублів на місяць! У київського “Динамо” доплати були за міліцейські звання, до того ж, щороку можна було придбати хорошу машину. Купив автомобіль без черги по держціні – і тут же продав її в два рази дорожче. От тобі й річна зарплата! У “Колосі” я отримував півтори тисячі рублів. За три місяці набігало на машину. Але ж були ще й преміальні за ігри. Залежно від значимості матчу вони становили 150, 200 і 250 рублів. Можете собі уявити, скільки виходило в сумі, якщо ми “чесали” всіх підряд!

– Витрачати гроші хоч встигали?

– Хіба це проблема? Адже гроші ніколи не складно витратити. Але щоб смітити ними наліво і направо – ні, такого у мене не було. Щось навіть на ощадкнижку вдавалося відкладати. На жаль, всі заощадження після павлівської реформи відразу зникли. Залишилися тільки квартири і машини.

ЗАМІСТЬ ТРЕНУВАНЬ – ДО ОДЕСИ ЗА ТЮЛЬКОЮ

– Кажуть, на початку 80-х в Нікополь черга із суддів стояла …

– Справді, так і було. Прийом арбітрів проходив на найвищому рівні. Не знаю, яка зарплата була у суддів за відомістю в той час, але перемога “Колоса” оплачувалася щедро. Плюс риба (місто розташоване на берегах Каховського водосховища річки Дніпро – Прим. В.К.). В основному нас судили грузини, вірмени та представники Москви. Не сказав би, що суперників вони “вбивали”, але нам допомагали – це точно. Хоча команда у нас і без того була сильна.

– Дует Володимир Ємець – Геннадій Жиздик досі вважається чи не ідеальним поєднанням щодо тренерського чуття і організаторських здібностей.

– Повністю поділяю цю думку. Пригадується один випадок. Коли на запрошення другого тренера Володимира Вебера я приїхав до Нікополя, Ємець викликав мене і каже: “Одеса” (так він мене називав), я знаю твої здібності. Тобі поки не потрібно тренуватися. Набрати форму ще встигнеш. У мене до тебе прохання. Поїдь-но в своє рідне місто, сходи на “Привоз” і купи нам пару кілограмів одеської тюльки”. Мені взяли квиток на літак, відвезли в аеропорт – і от я вже в Одесі. Тюльки тоді купив кілограмів три. Так от, щодо чуття Ємця. Був період, коли я перебував не в кращій формі. Але навіть незважаючи на те, що відіграв кілька матчів не так, як хотілося б, місця в основному складі не втратив.

– У розпал сезону-1981 Ємець і Жиздик відгукнулися на пропозицію з обласного центру – допомогти залишитися у вищій лізі “Дніпру”. Вас з собою не кликали?

– Затягнути мене в “Дніпро” вони хотіли в першу чергу! Як і Погорєлова, Надєїна, Даміна і Шуршина. Приїжджали в Нікополь, крали мене з бази “Колоса”. Один з асистентів Ємця – Леонід Колтун навіть на базу “Дніпра” мене привозив. Але втрутився Остапченко. Поїхав в обком партії – і питання закрилося.

НА ТРЕНУВАЛЬНИЙ ЗБІР – З ДРУЖИНОЮ, ДІТЬМИ ТА ТЕЩЕЮ

– Погравши після Ташкента в Нікополі, ви через два з половиною роки завершили активні виступи. Чи не занадто рано повісили бутси на цвях?

– Мабуть, зарано. Можливість пограти ще була. У Нікополі можна було виступати до тих пір, поки ноги до колін не зітруться. Але аж надто хотілося додому в Одесу. Тим більше, запропонували зайнятися селекційною роботою в тренерському штабі “Чорноморця”. Зрозуміло, я охоче погодився, адже в ньому були всі мої знайомі – Віктор Прокопенко, Семен Альтман, В’ячеслав Лещук.

– Хто ініціював вашу появу в “Чорноморця”?

– Голова ДСТ “Водник” Ігор Яковенко і Альтман.

– Після завершення виступів у “Колосі” за маршрутами Нікополь – Одеса і Одеса – Нікополь згодом ви колесили не раз. Зміна місць для вас не проблема?

– Абсолютно. Лише з віком кількість поїздок зменшилася. У житті ж все змінюється – і рух, і світогляд.

Володимир Нечаєв: Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з'являвся - изображение 5

– У вашій тренерській кар’єрі спостерігалися цікаві повороти. У 90-х роках ви встигли попрацювати в обох “Хіміках” – сєверодонецькому і житомирському, були начальником команди СК “Одеса”, очолювали білоруський “Дніпро-Трансмаш” і займалися селекційною роботою в російському “Уралані”. Від таких географічних маневрів голова кругом не йшла?

– (Посміхається). Ні. Після накопиченого в Одесі і Нікополі тренерського досвіду було цікаво спробувати себе і в інших клубах. Якийсь час роботи у мене не було, як раптом надійшла пропозиція із Сєверодонецька. Непогана там була команда. А потім в моїй кар’єрі був “Хімік” (Житомир), в якому довелось попрацювати з дуже непростою людиною – Заєю Авдишем. У Білорусії очолював команду з Могильова, створену шляхом злиття “Дніпра” з “Трансмашем”. Вона захищала честь великого заводу, який виготовляв пожежні машини. До речі, директор цього підприємства був кращим другом білоруського президента Олександра Лукашенка.

– Що ж ви в Могильові не затрималися?

– Якраз в ту пору у мене було три-чотири непоганих запрошення від різних білоруських клубів. Зокрема, кликали в мінське “Динамо”, жодінське “Торпедо”, “Неман” з Гродно. Однак прийняти одне з них завадила хвороба, що розвивалася. Через неї я випав з обойми років на п’ять-шість. Коли так відбувається, це не кращим чином позначається на кар’єрі.

– В “Уралані” ви працювали, як модно нині говорити, віддалено?

– Ні. Я дуже часто їздив в його розташування – керовані Віталієм Шевченком елістинці в Москві на зборах тоді перебували. Вже потім “Уралан” прийняв Павло Яковенко. Специфічна команда, нічого не скажеш. До неї, бувало, за час збору на Кіпрі по п’ятдесят чоловік на місяць відправляли! Причому, багато хто з футболістів їхав на кіпрський збір з дружинами, дітьми і навіть тещами. Футболісти сиділи там безвилазно, починаючи з грудня і закінчуючи квітнем, поки не наближалася пора старту в новому сезоні. Яковенку дзвонили агенти: “Є такий-то гравець. Готові прислати”. Той відповідав: “Давай!”. Ті приїжджали, а через два тижні їхали геть. Можете собі уявити, які у клуба фінанси!

ЗБЕРЕГТИ АВТОРИТЕТ І ЗДОРОВ’Я

– Роботу тренера часто порівнюють з електричним стільцем. Ви в цьому переконалися?

– Хіба тільки електричний стілець? Беріть більше – це як грім і блискавка! Все залежить від того, з яким керівництвом випаде можливість працювати. На жаль, в моїй тренерській практиці було кілька таких керівників. У футболі вони нічого не розуміють, адже самі в нього ніколи не грали. У першій половині дня одні торгували трусами і майками, інші пекли пиріжки і возили ковбасу, а лише в другій займалися командою. Стикаючись з таким ставленням до футболу, подовгу працювати в клубах не доводилося. Не хотілося через чийсь непрофесіоналізм втрачати свій авторитет.

Володимир Нечаєв: Після поразок Чорноморця на Привозі ніхто не з'являвся - изображение 6

– Здоров’я підірвали на тренерській лаві?

– Думаю, так. Нервова це робота, стресова. От наслідки хвилювань і позначилися. А ще важкі фізичні навантаження, синці і травми під час перебування гравцем. Виникли серйозні проблеми з підшлунковою залозою. Довелося робити операцію. Пройшов безліч обстежень. Приїхавши на одне з них в супроводі дружини, наші лікарі повідомили їй свій вердикт: жити вашому чоловікові залишилося два місяці. Уявіть собі, яким після цього був мій стан і стан моїх рідних. Але з того дня минуло вже багато часу … Лежав у столичній “Феофанії”, потім було ще кілька операцій. А у 2020-му році ще й інша серйозна проблема трапилася – на цей раз з легенями. Зробили в Одесі операцію. Зараз відчуваю себе недобре. Розумію: якщо нічого не робити – буде гірше. От і намагаюся регулярно їздити на планове лікування за кордон. Після того, як українські лікарі мене достроково поховали, їм я більше не довіряю.

– Як давно боретеся з недугою?

– Більше десяти років. Пручаюся хворобі багато в чому завдяки своїй родині – дочці, сину і, звичайно ж, дружині Ларисі. Без неї я вже давно грав би в футбол в іншому світі (сумно посміхається). Допомагають мені також одесити Едуард Лучин, Олександр Розенштраух, Борис Крайтман, які свого часу емігрували в США. Що цікаво: всі троє пов’язані з “Чорноморцем” – був такий клуб у Нью-Йорку. Йому вже більше двадцяти років. Лучин стояв біля його витоків, двоє інших взяли у нього естафету. Вдячний за допомогу колишньому начальнику Одеського залізниці Іллі Левицькому, генеральному директору компанії “Французький бульвар” Шоті Гулієву, а також людям, чиї імена пов’язані з рідним “Чорноморцем” – Григорію Бібергалу, Андрію Телесненку, колишнім одноклубникам В’ячеславу Лещуку, Олександру Дегтярьову, Олександру Поліщуку. Без участі в моїй долі цих людей я б просто не вижив.

– В рідну Одесу часто навідуєтесь?

– Разів зо три на рік буваю. За Одесою завжди сильно сумую. Дуже хочеться іноді посидіти на узбережжі і послухати шум моря.

1